banner 1

Лідер 15 Громади - Василь Васильович ВОВК: від шофера до генерал-майора

Цей нарис – біографія нашого земляка,
заслуженого юриста України,
генерал-майора Василя Васильовича Вовка
був опублікований у обласній газеті «Вінниччина».


Бути Вовком

Науково підтверджено, що вовки – звірі, які паруються на все життя. У людей, на жаль, так буває рідше, але і серед них зустрічаються однолюби. Саме таким був Василь із промовистим прізвищем Вовк: коли зустрів свою любу Ганнусю, всі інші жінки перестали для нього існувати. Коли молодята зрозуміли, що кохають одне одного, то вирішили, що дане слово – важливіше за будь-які штампи у будь-яких документах. Ганна та Василь дали клятву вірності на все життя (і пішли з нього, як у казці: жили довго та дружно і покинули світ в один рік).

Ось із такої родини походить герой нашого нарису в рубриці «Видатні люди Вінниччини».

У 1959 році на Зелені свята народилася у пари довгоочікувана і бажана дитина – син. Але записали його у сільраді на тиждень пізніше від дати народження, бо була на те вагома причина.

До народження сина батьки ретельно підготувалися: вже й хату побудували, але шлюбу так і не взяли. І коли Василь Вовк приніс новонародженого сина на реєстрацію, його хотіли записати на материне прізвище – Голованчук. Та батько наполіг: «Мій син буде лише Вовк»!

Щоб так і сталося, Василь і Ганна швидко офіційно побралися й за тиждень після народження у сільраді села Руданське був записаний ще один шаргородець: Василь Васильович Вовк.

Було у малого Василя дивне, як для сільського хлопця захоплення – задивлятися на зірки. Він і зараз із легкістю знаходить Полярну зірку – ту, єдину, що не рухається на небосхилі всю ніч та вказує дорогу подорожнім. Дивився на неї зоряними літніми ночами і думав про сенс життя, про вірність та непорушність слова, мріяв...

Вчився хлопець добре. Та особливо йому подобалося бути капітаном на спортивних іграх. З тих пір ось уже майже 45 років грає у футбол.

Хоча рідне село було великим (приблизно 1200 мешканців), середньої школи у ньому не було. Отож, доводилося бігати навпростець лісом три кілометри до Каришківської середньої школи у сусідній район. Взагалі, так склалося, що у цій школі, яка знаходилася на межі трьох частин Вінниччини, навчалися діти з Шаргородського, Барського та Мурилово-Куриловецького районів.

І серед них Василь Вовк був лідером, капітаном шкільної футбольної команди. Нещодавно, коли відзначали 40-ліття школи, улюблена вчителька Ганна Федорівна, обіймаючи вже сивого генерала, зізналася: «Завжди пишалася тобою, Васю, і знала, що з тебе будуть люди. Та поки ти був учнем у цьому не зізнавалася, щоб не розбалувати».

Після школи Василь вирішив піти шляхом батька. Старший Вовк був знаним на весь район трактористом. Та й мама все життя важко працювала «на ланці». Батьки все робили вдвох, навіть медалі «За доблесний труд» разом отримували.

От і син-випускник вирішив отримати робочу спеціальність водія. «Тоді серйозно навчали: водити, у моторі розбиратися, – згадує першу професію Василь Васильович. – Як я вперше за кермо сів, мені ще й вісімнадцяти не виповнилося – довірили ГАЗ-52. Ніколи не лихачив, ні у юності, ні зараз, коли вже маю водійського стажу 35 років».

Чула від вінницьких маршрутчиків таку історію. Їде якось одна маршрутка з перевищенням швидкості. Раптом наздоганяє її авто, перегороджує дорогу, з неї виходить чоловік і відкриває перед обличчям водія маршрутки посвідчення. Той прочитав, що перед ним сам генерал-майор Вовк і мало не зомлів. Але генерал повівся нетипово: покартав за те, що так небезпечно возить людей, запитав: «Тобі що, грошей не вистачає?» і дав... 10 гривень. На прощання сказав: «Не варто їздити швидше, ніж літає ангел-охоронець».

Василь Васильович досі вдячний тим, хто навчав його водійській справі, хоча попрацювати колгоспним водієм довелося недовго – настав час служити Батьківщині.

Стати чоловіком

Послали Василя Вовка до сержантської «учебки» у Жигулівських горах поблизу Тольяті. Семикілометрові щоденні кроси, безсонні ночі і роздерті руки Василь згадує ... із радістю. «Це нормально, коли здорові хлопці гартуються у випробуваннях. Знаєте, чому я вважаю свою школу життя ідеальною? Бо нас не ганяли бездумно. Наш капітан біг поруч із нами весь крос і був для нас прикладом у всьому. Тому, коли він командував: «Спалах зліва!», знаючи, що справа болотна калабаня, ми не вагаючись падали обличчям у болото. Розуміли, що це справжнє тренування – навичка, яка знадобиться у бою. Я на все життя запам'ятав наших командирів, які кували із нас справжніх чоловіків. Вони нас виховували ефективно та на власному прикладі, – згадує Василь Васильович. – Ось, наприклад, як вчили стріляти з пістолету «Макаров». До курка прикріпляли голку, і якщо на нього тиснеш не плавно, то палець на цю саму голку настромлювався. Спочатку у мене всі пальці були поколоті, але стріляти навчився влучно! На автоматну чергу видавалося лише 2 патрони, не більше. І, як не влучив – то біжиш крос, і знову на вогневий рубіж. Не тільки я снайпером став, усі ми, курсанти, за п'ять місяців виросли до справжніх захисників Батьківщини».

Служити довелося сержантом у роті охорони. Бувало, траплялося супроводжувати найважчих злочинців. Молодий хлопець не тільки вивчав людей, але й відповідав за безпеку. За час його служби жодної втечі не було.

З армії звільнився із запізненням, бо, як сержант, відповідав за демобілізацію: поки всіх не відправив, сам додому не пішов. І в останній – «дембільський» день вивів роту на зарядку і сам робив її з усіма солдатами, тому що впевнений – тільки власним прикладом можна людей чомусь навчити.

«Есть такая профессия – Родину защищать!»

Цю цитату із фільму «Офіцери» Василь Вовк запам'ятав з дитинства. Ще з дитячих років була у нього заповітна мрія.

Не було у ті часи слів «терорист», «терористичний акт». Не бачили хлопці фільмів про Джеймса Бонда. Але романтика розвідників існувала. Хлопчаче бажання інтелектуальних пригод підігрівали книги та фільми на зразок «Сімнадцяти миттєвостей весни». В дитинстві Василь захоплено читав і перечитував книжку «Сатурн почти не виден» Василя Ардаматського та уявляв себе на місці радянських розвідників.

І хоча після армії старанно працював слюсарем на заводі, та дитячу мрію беріг: багато читав, готувався до екзаменів. Працював на Вінницькому радіоламповому заводі. Вдень працював, вечорами самотужки навчався.

Не те, щоб Василь був занудою, бувало і бешкетував, як нормальна молода людина, в якої кров грає. Якось, захопившись розгадуванням кросвордів, пішов на «мокру» справу. У бібліотеці, непомітно від бібліотекарки, вирізав бритвою із газет усі кросворди...

Та більше, ніж читанням, захопився тоді Василь дівчиною із сусіднього цеху – вінничанкою Тетяною.

Зустрілися, як часто траплялося в ті часи, на танцях. Виявилося, що працюють на одному заводі, але доти у дванадцятитисячному колективі не зустрічалися. Хлопець вразив дівчину романтичністю (якої у себе до того і сам не підозрював). Цитував Пушкіна, адже його обраниця була тезкою Тетяни із «Онєгіна», декламував свого улюбленого Маяковського... Досить швидко напросився на знайомство з батьками, маючи намір одружитися.

Знаючи, що родина Тетяни з Росії почав розмову з батьком так: «Здравствуйте, меня зовут Василий» і почув у відповідь: «Чого це ти, синку, на російську перейшов?». Виявилося, що батько майбутньої дружини народився та виріс на Кубані у старовинній козацькій родині і бездоганно володіє українською. Так зустрілися два козацькі роди. Та благословення на шлюб діти одразу не отримали. Батьки постановили: «То добре, що ви двоє працюєте, але треба отримати вищу освіту»...

У 1983 році, коли помер Брежнєв, вирішив Василь Вовк вступити до Вищої школи КДБ СРСР у Москві. Рівень викладання у цій школі був дуже високий, оскільки до неї приходили викладачі і з Московського державного університету, і з Московського державного інституту міжнародних відносин. Сільський хлопець навчався максимально старанно, з бібліотеки не виходив. Був призначений старостою курсу, організував футбольну команду.

Курс був багатонаціональний, дружний. З багатьма однокурсниками з усіх країн СНД Василь Вовк тісно спілкується до цього часу. На початку 2012-го вони пережили важку втрату: у Дагестані був розстріляний терористами їхній колишній однокурсник, батько п'ятьох дітей Магомет Медражабов... Але тоді у Москві вони ще дуже молоді не задумувалися про те, як їм доведеться ризикувати життям.

На другому курсі Василь оженився на своїй любій Танечці, за рік народилася донька. Назвали її на честь телеведучої Ангеліни Вовк. Навіть у Москві Василь прагнув повернутися на батьківщину. І після закінчення Вищої школи КДБ СРСР залишив столицю та повернувся на Вінниччину.

Справжня служба «и опасна, и трудна»

У 1988 році, під час Горбачовської перебудови почав працювати у слідчому відділенні управління КДБ України у Вінницькій області. Одне з перших завдань – справи по реабілітації засуджених під час сталінських репресій. «Політичні репресії на Вінниччині, як і по всій Україні, зчинялися у 1932-33 роки, 1937 році, 1947-48 роках та до 1953 року, аж до смерті Сталіна. І ось лише 40-60 років по тому нам вдалося відновити справедливість, – розповідає Василь Васильович, – Ми, молоді слідчі СБУ, брали справи, сідали у стареньку машину та їхали по селах у пошуках свідків, які могли допомоги відновити добре ім'я людей. Більшість свідків до того часу вже й не дожила. Чимало людей боялися спілкуватися з представниками органів, пам'ятаючи старі часи. Доводилося роз'яснювати людям, що ми якраз і працюємо для того, щоб встановити справедливість. Так вдалося реабілітувати тисячі жителів Вінниччини, на жаль, посмертно».

Серед інших документів на репресованих, знайшов молодий слідчий і справу на власного діда. Материн батько прийшов з війни без руки. Особистістю він був непересічною – правдорубом. Тому хтось із містечкового начальства написав донос. І загинув дід у тюрмі...

«За радянських часів у спецслужб склалася недобра репутація. Але я вважаю так: треба не на імідж зважати, а працювати на Батьківщину. Адже є багато важкої роботи, про яку мирні громадяни мало здогадуються: боротьба з контрабандою, з тероризмом... Як тільки Україна стала незалежною, головним болем став кордон з Молдовою. Постійно доводилося розглядати справи щодо контрабанди наркотиків, переважно, макової соломки. У 1990-ті вдалося зупинити сотні наркокур'єрів, була знищена значна кількість наркотичних речовин,» – згадує Василь Вовк.

Намагаючись бути там, де найбільше потрібен слідчий досвід, у 2003 році Василь Васильович попросив направити його на справу терористів, які називали себе «експропріаторами» і «комсомольцями». Угрупування з десятка молодиків з України, Росії та Молдови, грабували ювелірні магазини та обмінні пункти, здійснили замахи на життя громадян та міліціонерів, поранили декілька чоловік. При затриманні угруповань в Одесі та Миколаєві бойовики відстрілювалися. Під час обшуку у них було вилучено не тільки вогнепальну зброю, але й гранати та велику кількість саморобної вибухівки. «Можу говорити про цю справу, лише тому, що інформація про неї була у ЗМІ. Зазвичай, наша робота полягає у тому, щоб люди могли спокійно спати і жити, але говорити про це багато не маю права», – відповідає на запитання про подробиці Василь Вовк.

У 2003 році досвідченого слідчого викликали до Києва. Вже будучи полковником, Василь Васильович залишався людиною скромною, тому зібрався швидко, по-військовому, і рушив електричкою до столиці. У Києві їздив на метро, сім'я з двома дітьми отримала однокімнатну «малосімейку» з 13-метровою кімнатою на околиці. Та не про це думав слідчий: увесь час приділяв важливій міжнародній справі. Про це з нього не можна витягти й слова, тому ми звернулися до опублікованої інформації.

Виявляється, з без'ядерної держави, якою мала стати Україна з 1996 року, у 2001-2002-му роках було продано у Китай та Іран... крилаті ракети «Х-55», здатні носити ядерні боєголовки. При чому, ці ракети, які можуть переносити ядерний заряд силою у 200 кілотонн на відстань до 3000 км, вважалися знищеними. Розслідуванням цієї справи, що за своє сенсаційністю здатна затьмарити скандал із «Кольчугою», і займався слідчий Вовк. Та він воліє не розголошувати інформацію про те, як завдяки вчасним слідчим діям, вдалося зупинити вивезення ще 12 крилатих ракет-привидів.

Нині Василь Вовк – генерал-майор, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук. Про свої нагороди розповідати не любить і носить не ордени, а лише «планочки». А ось про малу батьківщину говорить із задоволенням.

Руданські вовки

Як тільки дозволяють справи, повертається Василь Васильович до батьківської оселі. Коли ще були живі батьки, їздив щотижня. Після їхньої смерті – трохи рідше. Та кожен приїзд – чи то на родинне свято, чи на поминальні дні – завжди перетворювався на громадський прийом. До нього завжди йшли та й ідуть односельці у скруті.

Чим далі, тим більше людей потребують допомоги. У одних розумна дитина, а без «блату» в університет вступити важко. У інших юридичні питання – до кого, як не кандидата юридичних наук іти за роз'ясненням? Інших просто кривдять і приходять у пошуках справедливості. Завжди, коли є бодай найменша можливість допомогти, Василь Вовк робить для земляків усе можливе та неможливе.

Нещодавно взявся підтримати та розвивати місцеву футбольну команду. До речі, 53-річний генерал з дитячих років своє захоплення футболом так і не полишав. І до цього часу грає ...

«Коли нині буваю по селах, згадую вірш нашого видатного земляка Степана Руданського «Не впивайтесь, люди! На тім світі вам смола замість вина буде!», – невесело жартує Василь Васильович. «Для того, щоб люди не шукали радості і пляшці, повинні бути якісь світлі перспективи, нормальна робота та захоплення. Ось, наприклад, футбол. У кожному селі, за бажання, можна знайти підходяще поле, а якщо немає грошей на м'яча, то я подарую. Той не випиває, хто у футбол добре грає. Ось такими здавалося б простими, малими кроками і треба гуртувати людей», – впевнений Василь Вовк.

«Граючий тренер» – жартома називають його у Шаргородському районі. А він не жартує, а гартує команду до перемог. Нещодавно сільському футбольному клубу вдалося виграти у збірної району. Василь Васильович розробляє стратегію розвитку команди і вже придумав їй назву – «Руданські вовки».

За бесідою з героєм нарису час сплив непомітно. Василь Васильович співбесідник цікавий – мудрий та іронічний водночас. З легкістю до слова цитує вірші свого земляка Степана Руданського або Остапа Вишні. Вже коли прощалися, його погляд посерйознішав: «Мені наша батьківщина нагадує Попелюшку, яка не усвідомлює свого потенціалу принцеси, – і додав, – Час будити цю сплячу красуню».

Олена Слободянюк, Шаргород-Вінниця

 

 

Фільм про кандидата в народні депутати у 15 виборчому окрузі Василя Васильовича Вовка

Пошук по сайту

vstypai

videogallery

Pravo

fotogallery

videogallery